Уявіть собі Миколаїв 1920-1980-х років… Тиша тихих Маріупольської та Центрального проспекту, перші електрички, сірий бетон і старі дерев’яні підлоги. Саме тут, в самому серці корабельної колиски України, розкриваються історії квартир містян – від “дохідних будинків” купців до однотипних п’ятиповерхівок. Ці квартири – мов сторінки місцевої історії, кожна з яких має точні дати, імена та архітектурні знаки. А більше про це – читайте далі на сайті mykolaiv-future.com.ua.
“Дохідні будинки” купця Дикова на вулиці Бондарюка
У самому центрі Миколаєва, на початку вулиці Володимира Бондарюка, стоїть прибутковий будинок Івана Трохимовича Дикова. Цей особнячок датовано третьою чвертю XIX століття. Його першим власником був купець II гільдії Диков, знаний у місті підприємець. Він займався гуртовим продажем каменю. Йому ж належала роль одного з перших організаторів приватних візників у Миколаєві.
Архітектура тут справді приголомшлива. Фасад прикрашено напівколонами з коринфськими капітелями, спареними пілястрами. Вікна поділені гермами, а це вкрай рідкісний декоративний елемент для нашого міста. На тильній стороні фасаду збереглася пластика, що надзвичайно цінно для пам’ятки місцевого значення.
Будівля має охоронний статус – це пам’ятка архітектури місцевого значення. Сама по собі вулиця Володимира Бондарюка довкола виглядає затишно: тихі кам’яниці, трохи зелені, й цей Диков-будинок служить мовою часу, що говорить про минуле міського життя в деталях.
Особняки Дефабрів поруч із домом Дикова
Неподалік будинку Дикова знаходяться два розкішні особняки родини Дефабрів. Вони також мають довгу історію. Один із них збудований контрадміралом у відставці Іваном Іосифовичем Дефабром разом із його дружиною Олександрою Афанасіївною.
Все в цих будинках говорило про високий статус. Непоштукатурена ракушечна кладка дивовижно збереглася, попри століття. А кований ґанок і балкони – це саме ті архітектурні елементи, які вирізняли ці будівлі з-поміж інших.
На момент розпаду СРСР будинки ще стояли. І хоч вони вже сильно застаріли, їх не “реконструювали” в типовий радянський стиль – і це справжнє диво для центру Миколаєва.
Станом на 2025 рік один з особняків пустує. Вулиця між будинками Дикова і Дефабрів має особливу атмосферу. Тут панує тиша, вага історичного каменя й згадки про добу, коли адмірал міг виходити на свій ґанок і дивитися на тихий потік міста.
Інфраструктура і житло довкола Центрального проспекту
У XIX столітті вулицю, нинішній Центральний проспект, почали називати Херсонською. Вона розтягнулася від Спаського пагорба до шляху на Херсон на понад 8 км. Забудова була щільною з обох боків, але здебільшого одноповерховою й брукованою.
У 30-х роках XX століття історія вулиці оживає. Тут, між Херсонською та Соборною, була величезна базарна площа. Довкола – м’ясні та рибні лавки, в підвалах працювали льодовики для зберігання продукції. Саме тут, поруч з базаром, зводили свої особняки найбагатші купці Миколаєва. В цих будинках жили заправські підприємці того часу.
Поряд із житлом – велика інфраструктура. Неподалік знаходяться і навчальний корпус Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, і Центральний міський стадіон на 16 700 місць (відкритий у 1965 році), завод “Дормашина”, готель “Миколаїв”, будинок художника, торгівельний центр “Сіті-Центр” з 1983 року… Тож житло тут було одне з найпрестижніших у Миколаєві.
Хоч у XX столітті назва вулиці двічі змінювалась, на її статус це ніяк не вплинуло. У 1920-х – Першотравнева, у 1970-х до 90-річчя Леніна стала проспектом Леніна. У 2016 році, під час декомунізації, вулицю перейменували на Центральний проспект. І саме ця назва актуальна і до 2025 року.
Масове індустріальне житлове будівництво після 1956 року
Після Другої світової війни Миколаїв активно відбудовувався. З 1950-х почали зводити “хрущовки” – п’ятиповерхові панельні та цегляні будинки. В період 1960-1980-х років місто здобуло понад 25 000 нових квартир. Населення виросло з близько 300 000 у 1960 році до понад 450 000 у 1980 році.
Найбільші житлові масиви – мікрорайон Леваневського. Його будівництво стартувало у середині 1960-х років, і до 1970 року там уже мешкало понад 20 000 осіб. Типові планування – кухня до 6 м², кімната 12-16 м², санвузол суміщений, коридор вузький, але була центральна гаряча вода.
Згодом у 1970-х роках за типовими радянськими проєктами збудували “Південний” і “Южноукраїнський” масиви. Ці райони стали домівкою робітників Чорноморського суднобудівного заводу (ЧСЗ) та заводу “Океан”. Таким чином, масова забудова змінила обличчя Миколаєва. Типові будинки, лінії міжміських автобусів і трамвайних маршрутів зв’язали нових мешканців із центром міста.
Транспорт і зручність: трамвай та житло
Миколаївський трамвай – частина міської душі з 21 грудня 1914 року, коли відбулося офіційне відкриття руху електричного трамвая від депо (на розі Першої Піщаної та Глазенаповської). В перший день курсували 12 вагонів і перевозили сотні пасажирів із Соборної на вокзал і назад.
Після 1952-1972 років трамвайні колії оновили до широкої смуги 1524 мм. Це дозволило стандартизувати і впорядкувати рух через промради, зокрема до ЧСЗ і порту. Наприкінці XX століття мережа вже налічувала близько 72,8 км колій. До 1940-х років вагони були дерев’яними з лавками. А наприкінці 1950-х років з’явилися доволі модернізовані вагони. З м’якими сидіннями, опаленням у кабіні, автоматичними дверима…
Трамвайні маршрути завжди “прилягали” до житлових масивів – особливо Леваневського, Слобідки, Південного. Жити поруч із трамвайною зупинкою означало добиратися до центру менше ніж за 5 хвилин. Зручне планування квартир у масивах враховувало великі вікна в коридорах та кухнях. Це щоб миколаївці могли бачити трамвай прямо зі свого дому.
Залізниця і зміни міської логістики
Перша пасажирська залізниця з Миколаєва до Знам’янки з’явилась у 1873 році. У 1907 році проклали лінію Миколаїв-Херсон, а у 1914 році – Миколаїв–Колосівка. Колії вели до таких промислових об’єктів, як завод “Наваль”, Руссуд, порт… Це суттєво впливало на тип житла – у прилеглих до колій кварталах будували нові будинки для залізничників та працівників заводу. Для тих людей, що потребували швидкого доступу до роботи. Також поруч була низка гуртожитків і комуналок.
Старий вокзал трансформувався з основного пасажирського вузла в станцію “Миколаїв-вантажний”. Житло навколо втратило статус престижного. Але люди, які працювали на вокзалі, жили у кімнатах просто біля платформи. А щоб задовольнити їх потреби, там з’явилися транспортні вузли, крамнички, кіоски… Тож прості робітники мали змогу купувати харчі просто біля дому.
Сам вокзал і залізничні лінії формували локальну логістику міста. Перенасиченість маршрутів, шум потягів і пара – реальність районів навколо станції. Квартири – невеликі, з видом на колії. Досить часто у квартирах був балкон, щоб ставити сушити білизну під дахом диму.
Прибуток ближній район мав до 1940-х років. Потім радянські багатоквартирні будинки почали витісняти старе житло. Але пам’ять про залізничну атмосферу продовжує жити в камені будівель.
Джерела:
