Як вода потрапляє до помешкань миколаївців? Чи давно в нашому місті є водопровід? Краєзнавці мають відповіді на ці запитання. Виявляється, що проблема забезпечення придатною для пиття водою Миколаїв була з моменту його заснування. Хоча в місті було дві річки — Інгул і Південний Буг, проте воду з них для пиття використовувати було не бажано. Як же вирішували проблему пошуку і подачи питної води в Миколаєві? Більше на mykolaiv-future.com.ua.
Використання джерел
Наприкінці 18-го і на початку 19-го століття в Миколаєві серйозно переймались пошуком питної води. Він дав свої результати. Джерела зі справді смачною водою були знайдені у двух районах — поблизу Богоявленська і Спаська.
Там одразу були облаштовані так звані “фонтани”. Воду з них набирали водовози і за кошти розвозили містом.
Про те, що вода зі Спаських джерел має важливе значення для Миколаєва писав історик, гідрограф Чорноморського флоту М. Кумані. Тим більше, що дістатись до “фонтану” було не важко.
Згодом одне з джерел у Спаську облаштували. Мова йде про “Турецкий фонтан” поряд з палацем князя Потьомкіна. Архітектором був англієць Карл Акройд. Він обрав для проєкту мавританський стиль. За це фонтан миколаївці назвали “Турецьким”. У цього джерела своя історія. “Турецький фонтан” пережив радянські часи, коли був спотворений штукатуркою і фарбою. Був момент, коли джерело пересохло. Місцевий підприємець відреставрував цю пам’ятку, повернувши їй справжній вигляд і воду. До речі, коли Миколаїв через активні бойові дії залишився без води в 2022 році, жител знову їздили за водою до “Турецького фонтану”.
В 1792 році у Миколаєві нараховувалось чотири колодязі. А в 1797 їх було вже десять. Один розташовувався в Адміралтействі, три були у передмісті, а шість в самому Миколаєві.
Проте, питання побудови водогону залишалось відкритим. Ним займався адмірал Мордвинов. Але йому не вдалось отримати на це фінансування від Морського відомства.
Самоплинний водогін
Про один з проєктів побудови водогону в Миколаєві слід розповісти окремо. Це — самоплинний водогін.
Збирати дані про цей проєкт почав ще миколаївський краєзнавець Юрій Крючков. У 90-ті роки 20 століття в газеті “Вечерний Николаев” вийшло відразу дві його статті, присвячені самоплинному водопроводу в нашому місті. автор розповів про творців цієї гідроспоруди гідротехта Бориса Фан-дер-Фліса та інженера Рокура.
У 1819 році Борис Фан-дер-Фліс опиняється у Миколаєві. Його переведено на посаду гідротехта. Саме тоді адмірал Олексій Грейг надав йому доручення розробити проєкт Спаського самоплинного водогону. Він повинен був простягнутись від Фонтану у Кам’яному саду до Адміралтейства. Протяжність водогону повинна була становити майже три кілометри.
Спочатку автор проєкту запропонував прокласти чавунні труби. Але для бюджету Миколаєва це було задорого. Тому Фан-дер-Фліс замінив їх керамічними. Проект був готовий у 1820 році. Адмірал Грейг відправив його до Санкт-Петербургу на затвердження імператором. Проте, Олександр І помер. Проєкт залишився без розгляду.
Але Миколаївська влада не полишила ідею будування самоплинного водогону. Але працював над ним вже інженер Антуан Рокур. Також за дорученням адмірала Грейга він, трохи переробивши проєкт, розпочав будівництво.
Для реалізації даного проєкту потрібні були робітники. Інженер Рокур запропонував використовувати безоплатну робочу силу — каторжників. Тож на цю роботу направили арештантські роти, які знаходились у Миколаєві.
За проєктом будували штольні, якими вода зі Спаських джерел повинна була надходити по всьому місту.
Але, як не дивно, водогін запланували, а от геологічну розвідку не зробили. Тож будівництво тривало фактично навмання. Результат був передбачуваним. Через кілька років робіт з’ясувалося, що створити в Миколаєві самоплинний водогін неможливо. Коли почали прокладати труби, цьому спочатку завадив піщаний грунт, потім твердий камінь, а далі пішли грунтові води.
Безвідмовно певний час працювала лише перша черга самоплинного водогону — від третього Спаського джерела до будинку Головного командира флоту. Інші гілки водогону були частково зруйновані, а містяни обурились такою витратою коштів.
Чергова спроба прокласти водопровід
До питання міського водогону влада повернулась аж за п’ятдесят років після першої спроби — у 1874 році. Тоді про це йшлося на засіданні створеної Міської Думи Першої підготовчої комісії з благоустрою.
Були зроблені всі необхідні аналізи води з міських джерел. Але за пів століття якість води стала набагато гіршою. Пити її було не можна. Тож питання водопроводу знову відклали.
У 1882 році комісія з благоустрою повернулась до питання централізованого водопостачання у Миколаєві. Був оголошений конкурс проєктів.
Серед претендентів знову був француз. Йдеться про інженера А фон Брунгофа. Він представляв у Миколаєві французьке товариство будівельників водо- і газогонів. Фон Брунгоф назвав дуже стислі для того часу терміни такого будівництва — три роки. Також він пообіцяв, що його водогін подаватиме до осель миколаївців понад 300 тисяч відер води. Працюватиме такий водогін 16 годин на добу. Також французький інженер гарантував якість води. Вона, до речі повинна була надходити з джерел, розташованих за межами міста.
Міській Думі проєкт сподобався. З фон Брунгофом уклали контракт. У 1883 році інженер почав геологічні розвідки, спрямовані на пошуки води. Причому вона не повинна була поступатись якістю воді з Спаського колодязя.
Основні пошуки велись в районі хутора Водопій. Там також були колодязі. проте, аналіз води був суперечливим. Інших джерел французький інженер не надав. Тож міська влада контракт з ним анулювала.
Відмова від річкової води і пуск водогону
Питання централізованого водопостачання залишалось не вирішеним ще пару десятків років. Тим часов в Миколаєві кількість колодязів збільшилась до двух сотень.Тож коли знову постало питання відновити роботи з проєктування водопроводу, звернули уваги саме на них.
Пробурили свердловини, вода з яких добре себе зарекомендувала. Вона була придатна для пиття і побутових потреб. Тож пошуки в цьому напрямку вирішили продовжувати.
А наприкінці 1903 року у Миколаєві була створена Перша водопровідна комісія. Вона так активно працювала, що вже 22 травня 1904 року у Миколаєві урочисто заклали водогін. Автором проєкту став інженер Віктор Вебер. Закладка відбулась в місці, де потом встановили водонапірну башту. Цього разу на трубах вирішили не економити і закупили чавунні. Наприкінці квітня 1905 року в Миколаєві почали прокладати водогін.
Але Миколаївська влада і на початку 20 століття вирішила все-таки зекономити. Зменшили діаметр труб, виключили супроводжуючі комунікації. Зменшили навіть товщину труб. Це, звичайно, зменшило витрати на водопровід.
Замість повноцінної водонапірної башти спочатку використовували дерев’яний бак місткістю сім тисяч відер. Він надав можливість перевірити, як працює новозбудований водогін. Вде в грудні 1905 року воду подали до міської лікарні і козацьких казарм на вулиці Садовій.
Повноцінна експлуатація водопровідної мережі Миколаєва розпочалась з 1 квітня 1906 року. Ця дата вважається офіційним днем пуску Миколаївського водогону.
Далі були випробування, які тривали 21 місяць. проте, вже з моменту пуску міська влада отримала чимало заявок на підключення до водопроводу. Тож влада розробила тарифи. За 100 відер води потрібно було заплатити 30 копійок.
У 1906 році майже завершили роботи над водонапірною вежею, яка згодом стане візитівкою Миколаєва. А централізоване водопостачання було майже в усіх районах Миколаєва початку 20 століття.
